Короткий словник

КОРОТКИЙ СЛОВНИК З ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ

Авангардизм (від фр. авангард — передовий загін) — термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче порвали з реалістичною традицією.

Алегорія (від гр. інакомовлення) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного

Алюзія (від лат. allusio — жарт, натяк) — одна зі стилістичних фігур у художній літературі, ораторській та розмовній мові, натяк на загальновідомий політичний, історичний чи літературний факт.

Анафора (з гр. піднесення) — єдинопочаток; повторення на початку віршових рядків звукосполучень, слів, напіввіршів, фраз тощо. На прийомі анафори може бути побудовано цілий вірш.

Антитеза (з гр. суперечність) — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів.

Верлібр, або вільний вірш (від фр. vers — вірш і libre вільний), — це вірш, у рядках якого відсутнє рівномірне чергування наголошених і ненаголопіених складів.

Гротеск (від італ. grotta — печера, грот) — вид художньої типізації, коли свідомо порушується життєва правдоподібність, карикатурно перетворюються реальні співвідношення, фантастичне поєднується з реальним, трагічне — з комічним.

Гумор — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах.

Драма (як жанр) — п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі.

Експресіонізм (лат. вираження) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку

    XX ст., передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х років.

Епітет (гр. прикладка, прізвисько, додаток) — образне означення особи, предмета, явища.

Епіфора (гр. перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних мовних одиниць. Напр.: Будемо вічно в труді рости, З серця землі підіймать пласти, Чорного золота давні пласти (Я. Шпорта).

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — напрям у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., представники якого основним завданням вважали ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих почуттів і переживань. Вони намагалися неупереджено, природно й невимушено відтворити швидкоплинні враження від мінливого життя. Виникнувши в живописі, імпресіонізм поширився в інших видах мистецтва. Для імпресіонізму в літературі характерні: тонкий психологізм змалювання персонажів; прагнення відтворити найменші зміни настроїв, схопити миттєві враження; тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності; багатство відтінків у змалюванні дійсності; посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.

Іронія (гр. удаване незнання) — різновид комічного, виражає глузливо-критичне ставлення письменника до подій і героїв свого твору. І. — це насмішка, що має зовні благопристойну форму.

Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування.

Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині.

Композиція (з лат. складання, поєднання, зв’язок) — побудова твору, розташування та взаємозв’язок усіх його частин, образів, епізодів, сцен, порядок викладу подій.

Контраст (фр. соntrastе — протилежність) — різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, властивостях предметів чи явищ.

Ліричний герой — друге ліричне «Я» поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Разом з тим ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його

Метафора — один з основних тропів: образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Модернізм (від фр. moderne — новітній, сучасний) — сукупність літературних напрямів і течій, що сформувалися на початку XX ст., яким притаманні нова суб’єктивно- індивідуалістська концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним нормам мистецтва XIX ст. М. заперечує художні принципи реалізму й натуралізму, натомість утверджує елітарність творчості митця, переважання форми над змістом, художню суб’єктивність, використання «потоку свідомості», застосування «монтажу», міфотворчість.

Неоромантизм — художня течія межі XIX - XX ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. (дехто з дослідників кваліфікує її як одне з явищ раннього модернізму). її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Письменники-неоромантики не сприймали песимізму декадентів. Головним героєм неоромантичного твору є сильна особистість, життя якої наповнене романтикою. Зазвичай у такому творі наявний гострий, динамічний і напружений сюжет. Представники неоромантизму — Р. Кіплінг,

    Р. Л. Стівенсон, А. К. Дойль, Джек Лондон, Джозеф Конрад та ін.

Новела (від італійського новина) — близький до оповідання прозовий епічний твір невеликого обсягу, насичений великою кількістю подій. В основі новели — незвичайна пригода з несподіваною розв’язкою. Сюжет у новелі зазвичай простий та динамічний (стрімко розвивається), оповідь — емоційно напружена, кількість персонажів — мінімальна.

Оповідання — невеликий за обсягом прозовий художній твір, у якому описано одну чи кілька подій життя. Оповіданню здебільшого притаманна невелика кількість дійових осіб, скупа характеристика героїв, стислі описи.

Парадокс (від гр. раrаdoxes — несподіваний, дивний) — незвичне твердження, що розходиться з усталеними поглядами, часом ніби суперечить здоровому глузду, а в дійсності може мати глибокий смисл, наштовхувати на роздуми.

Повість — розповідний твір, що вважається проміжним жанром між оповіданням та романом. На відміну від оповідання, повісті притаманні більш розгорнутий сюжет, ширше охоплення подій життя головних героїв, більша кількість другорядних персонажів та їх повніша характеристика, широке використання описів. Проте, порівняно з романом, у повісті менше персонажів і переважно одна сюжетна лінія.

Поема (гр. роіеmа — твір) — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. Назва «поема» загальна, у літературознавстві частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну тощо.

Приказка — образний вислів, який дає яскраву оцінку певному явищу; побудований як незакінчена думка, але містить натяк на висновок.

Прислів’я — стислий влучний народний вислів повчального змісту, побудований як завершене судження.

Роман (фр. roman — романський) — найбільш поширений у XVIII - XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет.

Романтизм (франц. romantisme) — художній напрям наприкінці XVIII та у першій половині XIX ст., представники якого, розробивши специфічно романтичний метод художнього пізнання дійсності, намагалися за допомогою різноманітних художніх засобів перш за все відтворити у художніх образах: людину — в усій її складності; пошук — як норму життя (хоч яким би суперечливим, незавершеним він не був); ідеал — як найвищу, хоча й абстрактну цінність, втілення якої в реальне життя є найбільш бажаним і найменш можливим (від усього, що тільки є бажаним і можливим).

Сарказм (гр. терзання) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Сарказм не має подвійного, часто прихованого дна, як іронія, близько до якої він стоїть, виражається завжди прямо. Сарказму притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. Об’єктом сарказму виступають, як правило, речі небезпечні, різко негативні й аморальні.

Сатира (з лат. суміш, усяка всячина) — різновид комічного, сутність якого полягає в тому, що, застосовуючи художні прийоми і засоби, автор досягає нищівної критики недоліків, вад і суперечностей суспільної дійсності. Сатира містить різке засудження, нищівне висміювання недоліків, які шкодять не одній людині, а багатьом, тобто мають суспільний характер. Зображуючи предмет або явище у непривабливому світлі, викриваючи недоліки, вона висміює зображуване.

Сентименталізм (фр. sentimintalisme, від sentiment — почуття, чуттєвість, чутливість) — напрям у європейській літературі другої половини XVIII - початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму.

Символ (від гр. sumbolon — знак, прикмета) — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тому на відміну від знака має безліч тлумачень. «Символ є справжнім С. лише тоді, коли він невичерпний і безмежний у своєму значенні, коли він промовляє своєю таємною (ієратичною і магічною) мовою натяку й навіювання щось невимовне, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозначний і завжди темний в останній глибині» (В. Іванов). У поезії символістів С. притаманні спонтанність з’яви, непроясненість і багатозначність, «підказування» смислів і простір для відгадування.

Символізм — напрям у європейському мистецтві й літературі останньої третини XIX - початку XX ст., що виник у Франції, а згодом поширився в багатьох країнах світу (зокрема, в Україні). У С. конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Завдання митця — угадати, відчути, побачити зв’язки між предметами та явищами, «розплутати» їх, показати таємничу залежність усього на світі. Інформаційно-розповідна функція мови у віршах символістів поступається місцем функції сугестивній (навіювальній).

Терцина (італ. terzina, від terza rima — третя рима) — строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Уперше застосована у «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі.

Трагедія (гр. tragöedia, букв.: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації.

Фабула (лат. байка, розповідь, переказ, казка, історія) — один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних; ліро-епічних творах, на відміну від самих подій — сюжету твору.

Фольклор — усна поетична народна творчість.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія модернізму. Протягом 1910-1920-х років цей стиль бурхливо розвинувся в Росії. Першою і найпопулярнішою футуристичною групою там стала «Гілея» (Гілеєю в прадавні часи називали землі між пониззям Дніпра й Чорним морем, а майже всі учасники групи — В. Маяковський,

Д. і М. Бурлюки, В. Хлєбников, О. Кручоних та ін. — були українцями за походженням і орієнтувалися на прадавнє українське, скіфське мистецтво). Футуристи оголосили війну задекларованому символістами існуванню двох світів — реального і потойбічного. Вони були переконані: мистецтво повинне не відображати життя, а свавільно його перетворювати.

Художня деталь (від фр. detail — подробиця, дрібниця)— засіб словесного та малярського мистецтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору.